мої вірші!

Якби не було зверху Бога
Не перетнулася б його дорога
Не перетнулася б тоді її дорога
Якби не було зверху Бога

Не він – вона, це в її стилі
Знайшла, зійшла із сонця хвилі
Зробила крок, пустила слово
І зав’язала крах-розмову

Він чув в її словах щось інше
Щось зовсім, зовсім, зовсім більше
І знав, без сумніву, ким є вона
У цьому ж бо його вина

Тоді засліплений чужим промінням
Не помічав її тремтіння*
У землю глибоко ховав «коріння»
Та жив лише своїм творінням

Ні! Він спробував тоді зробити
Він намагався дарувати квіти!!!
Він прагнув підійти ще ближче
Проте вона злетіла вище

Потім прийшло нове і дивне
Забулося все негативне З
абула і вона ті ночі
Підклеєні прозорим скетчем

Змінилось сонце, зжовкло листя
Написане змінилось чистим
Це шанс був щось й в собі змінити
Проте він всівся на ті самі віти

Вона ж знайшла нові натхнення
Спустила всім своє прощення
Залишила позаду частку долі
Пішла в перед без парасолі

Вони зустрілись потім… Ні! Це правда
І розминулись… Все як завжди
Він був в полоні інших рук
Ішов в пітьмі на другий звук

Потім розтануло й те світло
Він залишився на одинці з вітром
У кожній з душ шукав своє життя
Та не доводив до пуття

Вона жила новим відкритим
Всім, що назбирано для неї світом
Тим, що написано для неї небом
Тим, чим хотіла і чим так не треба

А потім якось ненароком
Спонтанним, випадковим кроком
Вступило емоційне в його серце
Приправлене пекучим перцем

А чи не вперше це було?
Як випите до дна вино
Він дарував їй таємниці
Оббіднював свою скарбницю

Проте було занадто пізно
Її слова звучали стисло
Її думки несли надію
Яка в куточку досі тліє

Вона вчинила так, як мала це вчинити
Вона змінилась й не могла любити
Принаймні не його і не сьогодні
Де ж те згубилось, що було напередодні?

Його сформовані стереотипи
Нагадували мед із липи
Заліплювали його очі Т
ому він й бачив те, що хоче

Він підкорився ідеалу
Що без проблем ввійшов в уяву
Та наступив на гострі кніпки
Нею розсипані правди дрібки

Він би напевно все й полишив
Спокійно (це брехня) пішов у тишу
Якби не вірні йому слуги
Три його подруги – три духи

Але вона досягла в свому
Він вже не чує її мову
Та все одно б кохав її роками
Але ж-але ж його немає з нами

Вину лежачу в серці камнем
Тепер вона позбутись прагне
Нестерпний біль стискає її груди
А його пальці пляшечку з отрути…

Годі!!!

Мене нема! Я вийшов в небо
Я зник з життя, бо вже не треба
Нікого більше рятувати
Всі поховалися у свої хати
НЕХАЙ! Вони бояться долі
НЕХАЙ! У них немає ролі
НЕХАЙ! Бо почуття не гідні
НЕХАЙ! Їх втішать рідні
А спогади болять у серці
Вони знаходять туди дверці
Вирують там, як кінострічка
Вони вже рідні, вони звичка
Нагадують мені, чого не вартий
Бо випив забагато – цілу кварту
Тепер лети і муч себе
Ніхто вже більше не знайде…
Тебе…

Мене нема! Я впав у землю
Можливо зроблено даремно
Та хай вони тепер поплачуть
Я ж не прийматиму пробачень
Мені набридло тягти руки
Звідки лунають різні звуки
Бо моя пісня вже скінчилась
Ось мікрофон… усе наснилось…

Я вмер! Мене нема! Годі шукати
Це моя доля і мені блукати!..

Забутий на небесах

Він просто так кохав,
Він просто не бажав здаватись,
Він пропустив один удар,
І не хотів більш помилятись.

Напевно змучився нести,
А цей тягар ставав ще важчим.
Тоді дібрався б до мети,
Якби повірив лиш в найкраще.

Та вітер дув йому не в спину,
І сонце било йому в очі,
І далі йшов зігнувшись в половину.
Для чого? Він і сам дізнатись хоче.
(продовжити)

что нравится? у меня есть еще парочку)